Позбавлення необхідності проходження відбірного сита й заміна кваліфікаційних матчів товариськими дає можливість значно розширити коло суперників, у тому числі й з інших континентів. Наразі збірна України та її вболівальники зустріччю з чилійцями відкривають для себе футбол Південної Америки. Із усіх частин світу «неосвоєною» залишається тільки Австралія з Океанією.

Подорожі через Атлантику
Уже заради другого свого матчу, в 1992 році, українська збірна залишила Старий Світ, перетнувши Атлантику − у спарингу з командою США, котра тоді якраз цілеспрямовано готувалася до домашньої першості планети, синьо-жовті досягли почесної нічиєї 0:0. У жовтні 1993-го, на другому році свого існування наша національна команда здійснила ціле турне американськими стадіонами, двічі обігравши господарів (2:1 і 1:0), але програвши мексиканцям (1:2).

Від Близького Сходу − до Далекого
1994-й був пронизаний азійськими мотивами, від Близького Сходу − до Далекого. Товариський поєдинок із командою ОАЕ (1:1) входив до програми підготовки до відбірного турніру Євро-1996, а візит на дві гри до Південної Кореї стався одразу після старту європейської кваліфікації, провал у якому призвів до миттєвої відставки Олега Базилевича. До Країни Вранішньої Свіжості українців повіз тренерський дует у складі Володимира Мунтяна та Миколи Павлова, уся інформація в пресі обмежилася куцими повідомленнями про дві «сухі» поразки (0:1 і 0:2), а склад суперників у тих зустрічах статистики згодом відновлювали через треті руки.

Забивали достатньо, пропускали неохоче
Наступної зустрічі з неєвропейцями довелося чекати майже вісім років − дебют Леоніда Буряка в національній команді припав на візит до Японії. І та березнева зустріч, і серпневий домашній спаринг із іранцями завершилися однаково безрадісно − 0:1. Азіати та представники мусульманської Африки й надалі були «улюбленими» з наших суперників-«чужаків», причому між поєдинками з Лівією (лютий 2004-го − 1:1) та Узбекистаном (серпень 2007-го − 2:1), українці виграли всі три матчі з повпредами цього регіону «всуху» − в Японії (1:0), тієї ж Лівії (3:0) та Саудівської Аравії на ЧС-2006 − 4:0. А доповнили цю серію ще одним виграшем на німецькому мундіалі − в Туніса (1:0), а також розгромом Коста-Ріки (4:0).

Розгром на доріжку
Костариканці, матчем із якими Київ проводжав збірну України на першість планети, територіально найближчі до нашого сьогоднішнього суперника − чилійців. Однак представляють іншу конфедерацію − КОНКАКАФ − і, м’яко кажучи, відстають у плані футбольних традицій. У поєдинку з командою цієї карибської країни підопічні Олега Блохіна не мали жодних проблем, велику перемогу забезпечили голи Назаренка, Воробея, Калиниченка та Бєліка.

Із чилійцями грали лише «молодіжки»
У новітній історії українського футболу зафіксовані три дуелі наших земляків із чилійськими збірними, всі − на рівні молодіжних команд. У серпні 1993 року очолювана Володимиром Мунтяном збірна 21-річних двічі обіграла однолітків із цієї країни в рамках іспанського турніру «Кубок Алкудії». У груповому раунді − 2:0 (голи − Віталій Пушкуца, Геннадій Мороз), у фіналі − 1:0 (Сергій Ребров). Із тих, хто згодом захищав кольори національної збірної України, чилійцям, окрім Мороза та Реброва, протистояли також Дмитро Парфьонов, Олександр Коваль, Владислав Ващук, Віталій Косовський, Олександр Свистунов і Сергій Федоров.

Незабутні «ножиці» Бєліка
Збірна Чилі потрапила в один квартет із українцями на груповому етапі фінального турніру молодіжної світової першості (U-20), що проходив у 2001 році в Аргентині. Одним із відкриттів тих змагань став наш форвард Олексій Бєлік. Чилійцям він забив двічі, причому гол у падінні через себе став справжнім шедевром. Та зустріч принесла переконливу перемогу підопічним Анатолія Крощенка − 4:2, окрім донеччанина відзначився також Руслан Валєєв, а один м’яч південноамериканці забили у власні ворота. Бєлік, Богдан Шершун і Олексій Гай, що святкували той успіх, згодом викликалися під знамена першої збірної України.

«Десерт» від Матадора
Прихильники київського «Динамо» дотепер «незлим тихим словом» згадують Марсело Саласа. Один із двох найвидатніших чилійських футболістів кінця минулого-початку нинішнього століть, він носив прізвище, яке в українців незмінно асоціювалося з національним продуктом, мав прізвисько Матадор і у збірній своєї країни складав ударний тандем «Са-Са» з Іваном Саморано. Салас устиг двічі засмутити динамівців у Лізі чемпіонів. Причому − в складах двох різних клубів. Спочатку його гол приніс «Лаціо» перемогу в римській зустрічі цих клубів у розіграші-1999/2000 (2:1), а через три роки влучний удар чилійця в Києві допоміг виграти з тим самим рахунком уже «Ювентусу», в зустрічі, долю якої на користь туринців вирішив іще один південноамериканський «гастрономічний» Са − уругваєць Марсело Салаєта...