У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», завершуємо презентувати Волинську область.

Вихованці волинського футболу вписали чимало яскравих сторінок в історію гри №1. Деякі з них давно повісили бутси на цвях, проте завдяки своїм досягненням постійно змушують згадувати про себе літописців шкіряного м’яча.

Воротар-бомбардир

Взяти, наприклад, відомого стража воріт Михайла Бурча, котрий почав грати в Луцьку в далекому 1977-му, а закінчив кар’єру у 2001-му. Заслужено вважаючись класним голкіпером, він, перш за все, прославився тим, що вправно бив пенальті. У вищій лізі чемпіонату України, у двох стартових розіграшах, він відзначився п’ять разів − це абсолютний рекорд. Більше того, виступаючи за рідну «Волинь» і «Сокіл» із Золочевська на стику тисячоліть, Бурч завдав ще вісім влучних ударів: один в першій, сім − в другій лігах. І до всього цього ще варто додати дюжину м’ячів, які воротар вніс до свого доробку в другому союзному дивізіоні − після того, як вперше підійти до «позначки» йому наказав тодішній наставник луцького «Торпедо» Мирон Маркевич.

П’ять сотень Федюкова

Згадаємо і про волинського аксакала − Олега Федюкова, котрий 9 листопада 2003-го вийшов на гру зі столичною «Оболонню» у віці 39 років 10 місяців і 26 днів. На сьогодні це − четвертий показник серед «дідусів» української еліти. Саме Федюков є рекордсменом за кількістю матчів, проведених у складі «Волині». Зігравши за лучан 563 поєдинки, кремезний захисник доклав руку і до завоювання командою золота першості УРСР у 1989-му, і до виграшу нею турніру в першій українській лізі в 2002-му.

Молодіжний слід

До національної збірної нашої країни регулярно викликаються оборонці Тарас Михалик і В’ячеслав Шевчук − уродженці Любешова і Луцька відповідно. У кожного за плечима зо два десятки матчів у складі  головної української команди, кожен свого часу встиг провити себе і в «молодіжці». Так, Шевчук під час виступів у відборі ЧЄ-2000 (U-21) вдягав капітанську пов’язку, а Михалик п’ять років тому навіть «догрався» до континентального срібла в Португалії.

Футбольні лицарі

Одначе дві інші видатні постаті, які отримали путівку у великий футбол саме в Луцьку, все-таки виділяються на тлі своїх колег. Річ про Олега Лужного та Анатолія Тимощука, котрі на двох провели більше 150 поєдинків за національну збірну, причому у третині випадків хтось із цих двох футбольних лицарів починав гру з капітанською пов’язкою.

Молодість і досвід

Опановувати гру Лужний починав у рідному Львові, а після закінчення спортінтернату, у 1985-му, потрапив до луцького «Торпедо», куди юного півзахисника запросив той таки Маркевич. Наставник згадував, що прокидався на базі від стуку м’яча на майданчику: то Олег відпрацьовував удари разом із досвідченим Степаном Юрчишиним. Ветеран залюбки допомагав хлопцю, протягом кількох років залишаючись з ним після тренування і ділячись секретами футбольної майстерності.

Лобановський і збірна світу

За словами Маркевича, одного разу він, почувши, що київському «Динамо» потрібен правий захисник, порекомендував тренерам столичного клубу звернути увагу на Лужного. І у 1989-му, після нетривалих виступів за львівські СКА «Карпати», той таки одяг синьо-білу форму. Мало хто вірив, що новобранець заграє у команді Лобановського. Але Олег не тільки заграв − він уже в перший рік був визнаний найкращим новачком чемпіонату СРСР і дебютував у збірній Союзу, за яку в підсумку провів сім зустрічей. Він навіть взяв участь у прощальному матчі Олега Блохіна, протистоячи на полі переповненого Республіканського стадіону зіркам світового футболу.

Причетність к історії

У 1990-му Лужний здобув чемпіонський титул, виборов кубок країни, став переможцем молодіжної континентальної першості, однак на чемпіонат світу в Італію не поїхав через проблеми з меніском. Утім, 29 квітня 1992-го він взяв участь у дебютному матчі збірної України, а за два роки, у виїзному двобої з Ізраїлем, вперше вивів її на поле як капітан. Саме в той період у київському спортінтернаті вчився і грав у футбол невисокий, худенький парубок, що приїхав сюди з Волині. Звали хлопчину Толя Тимощук.

Слово Кварцяного

Він народився на окраїні Луцька. Шестирічним став відвідувати тренування − батько віддав сина до місцевої ДЮСШ. Після восьми років занять у тренера Володимира Байсаровича й гарного виступу на турнірі в Рівному юнака помітили розвідники зі столиці. Пізніше, за словами Тимощука, він отримував пропозиції з одеського «Чорноморця», їздив на оглядини до австрійського «Тіроля», міг залишитися в Києві, тим більше, що мріяв про «Динамо». Одначе врешті-решт вирішив послухатися Віталія Кварцяного та повернутися додому − до «Волині».

Молодий та ранній

У вересні 1995-го 16-річний Тимощук дебютував у вищій лізі, а у травні 1996-го забив у ній свій перший гол, вразивши ворота тернопільської «Ниви». Втриматися в еліті волинській команді тоді не вдалося, проте це жодним чином не відобразилося на настрої юнака. Він перетворився на справжнього лідера колективу і в середині сезону-1997/98, після вдалого кубкового матчу проти донецького «Металурга», був придбаний іншим представником Донбасу - «Шахтарем».

Європейські пропозиції

Тим часом «Динамо», де капітанив Лужний, не мало собі рівних на внутрішній арені. Продовжуючи колекціонувати національні титули, воно двічі поспіль виходило до плей-офф Ліги чемпіонів, у 1999-му зупинившись за крок до фіналу. Олега тоді легко закривав усю праву бровку і був просто неспинний. Захисника ще раніше запрошували до «Бенфіки», «Ліверпуля», «Ньюкасла», але згоди за всіма питаннями вдалося досягнути лише з лондонським «Арсеналом». До від’їзду на Туманний Альбіон Лужний встиг лише раз зіграти проти Тимощука − 22 травня в донецьку гірники відстояли нульову нічию.

Зустріч на «Хайбері»

Справи у двох посланців луцького футболу йшли в гору. Олег став своїм у Лондоні, за чотири сезони одного разу вигравши Прем’єр-лігу й двічі виборовши національний кубок. А фінал-2003 на «Уемблі», в якому підопічні Арсена Венгера здолали «Саутгемптон», став мабуть, найкращим матчем Лужного в складі «канонірів». Ще в квітні 2000-го, вийшовши на поле разом із досвідченим захисником, дебютував за збірну Тимощук, посприявши виїзному мінімальному виграшу в болгар. Того ж року разом із «Шахтарем» він вперше дістався групового раунду Ліги чемпіонів, де волею долі протистояв… «Арсеналу». Співвітчизники тоді зійшлися лише одного разу − на «Хайбері», обидва провели на полі по 90 хвилин, ну а сильнішими виявилися господарі - 3:2.

Невські успіхи

У 2003-му, провівши у складі синьо-жовтих 52 зустрічі (39 − як капітан) Лужний розпрощався зі збірною. Він так і не зміг дістатися фінальної стадії бодай одного великого турніру − зробити те, що за два роки вдалося Анатолію, коли збірна кваліфікувалася на ЧС-2006. У Німеччині, допомігши своїй команді пробитися у чвертьфінал, Тимощук був один із найкращих. І 20 мільйонів доларів, які у 2007-му виклав за капітана «Шахтаря» санкт-петербурзький «Зеніт», не виглядали завеликою сумою. Пройшло зовсім небагато часу, і пітерці також віддали свою капітанську пов’язку українцю. І довіру наш хавбек виправдовував. Лідер за духом, у 2008-му він зробив вагомий внесок у низку гучних перемог невської команди. Слідом за чемпіонським титулом, на північ Росії були привезені Кубок і Суперкубок УЄФА. І, звісно, Тимощук не був би Тимощуком, якби не надав шансу доторкнутися до футбольної слави своїм землякам. Того року Кубок УЄФА побачили в Києві, Донецьку і Луцьку.

Життя продовжується

Нині півзахисник захищає кольори «Баварії». У свої 32 він має в колекції Срібну салатницю і є рекордсменом національної команди за кількості зіграних поєдинків, ще в 2010-му подолавши гросмейстерську відзначку «100». Лужний, трошки погравши за англійський «Вулверхемптон», у 2004-му повісив бутси на цвях. Отримав «Про-диплом» УЄФА, очолював латвійську «Венту», а з 2007-го працює в тренерському штабі київського «Динамо». Свою профпридатність доводив двічі, приймаючи керування командою у скрутні для неї часи.

Любов і характер

Багато що об’єднує Лужного та Тимощука, кожний з яких, до речі, виховує двох доньок. Обидва мають незламний характер, обидва відомі своїми бійцівськими якостями та відсутністю будь-якого страху навіть перед найсерйознішим суперником. Ну й нарешті ще одна їхня спільна риса − щира любов до батьківщини, її мови, традицій. Те, що й зветься патріотизмом.